загрузка...


Проти нової війни. Для чого існує НАТО

20.03.2017 - 15:28 Думки 333
Загрузка...
525b9e465a350.jpg (43.95 Kb)

Як відомо, випадковостей у нашому житті не буває. Якщо певна кількість людей чи країн воліє об’єднати зусилля, то це означає лише одне – вони мають спільну мету або ворога, якого неможливо здолати поодинці. Досить часто подібні союзи не витримують випробування часом, оскільки інтереси щонайменше одного з членів можуть змінитися раптово і докорінно. Проте вистачає також і зворотних прикладів. Північноатлантичний альянс – один з них.

Перш ніж розбиратися з діяльністю та функціональними обов’язками НАТО, варто пригадати, в які часи та в яких умовах створювалася ця організація. Європа тоді перебувала в руїнах після Другої світової війни. Десь цей вираз можна було вжити в переносному сенсі, але в більшості країн деякі міста та регіони дійсно доводилося відбудовувати з нуля. Поділ Німеччини ще не було завершено остаточно, і тому представникам цивілізованого світу доводилося примирятися з присутністю під власним носом «служивого люду» з СРСР. Того самого СРСР, який наприкінці 30-х певний час виступав в якості ситуативного союзника гітлерівської Німеччини.

Не дивно, що комуністам тоді ніхто особливо не довіряв. Прихильники радянської ідеології і досі люблять розповідати, скажімо, про міфічний план Даллеса, за допомогою якого Америка планувала зруйнувати соціалістичний табір, що лише набирався сил та піднімався з колін. Фултонська промова Черчілля – вже не міф, а реальність. Частенько траплялося так, що на язиці у голови британського уряду було те, що інші його колеги тримали в голові та не озвучували. Але комусь же ж потрібно приймати на себе криві погляди ворогів, чи не так?

СРСР дійсно викликав побоювання серед європейців. Навіть молоді покоління вже встигли наслухатися історій про «російського ведмедя, що вбиває більше, ніж може з’їсти». Простою людською мовою без алегорій це означало наступне: держава зі столицею у Петербурзі, а потім у Москві ніколи не рахувалася з людськими втратами і поводила себе немов один з героїв Дюма-батька, який бився лише заради того, щоб битися. Проте час показав, що очі у страху цього виявилися завеликими. Західні розвідники приймали на віру імітацію бурхливої діяльності та інші красиві картинки, створені ще за життя Сталіна. А за ширмою цією ховалася цілковита недієздатність. Ні, військова техніка стабільно сходила з конвеєрів, але початок ядерної ери нівелював цю перевагу та віддав лідерство Заходу.

Власне кажучи, історія НАТО почалася ще з підписання Брюссельської угоди між Бельгією, Великобританією, Францією, Нідерландами та Люксембургом у березні 1948 року. За дванадцять місяців до альянсу приєдналися також США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. Оформився звичний вигляд об’єднання та його не менш звична назва. Представники країн-членів публічно зазначали, що головною їхньою метою є запобігання розв’язанню Третьої світової війни, оскільки ще один масштабний військовий конфлікт протягом ХХ століття може багатьом зламати хребта. Але всі розуміли, з ким насправді ведеться мовчазна боротьба.

Навіть розширення організації відбувалося не просто так, а з певних стратегічних міркувань. Грецію та Туреччину узяли до НАТО на початку 50-х, щоб мати можливість контролювати не лише Чорне море, але й деякі інші водні шляхи, до яких мав доступ радянський флот. За три роки довелося узяти під своє крило Західну Німеччину, коли виявилося, на сході вже надто безтурботно господарюють «руссо турісто». Протягом наступних чотирьох десятиліть до лав альянсу влився аж один новачок – Іспанія, і знову це було покликано необхідністю розширення контролю над водними шляхами (цього разу перш за все над Середземним морем).

Це, звісно, прозвучить кумедно, але СРСР (а після його розпаду і Росія) намагався щонайменше розпочати плідну співпрацю з ворожою організацією. Більше того, невдовзі після смерті Сталіна до штаб-квартири НАТО навіть надійшла заявка щодо вступу Радянського Союзу до альянсу. Проте нічого традиційно не вийшло, а вже у пострадянські часи Москва отримала значно серйозніший удар. Під завісу другого тисячоліття новими членами стали Угорщина, Польща та Чехія, а вже протягом третього таке ж щастя перепало Болгарії, країнам Балтії, а також колишнім югославським республікам за винятком Македонії, Сербії та Чорногорії, яка станом на весну 2017 року є дуже близькою до вступу. Виявилося, що представникам колишнього соцтабору варто лише запропонувати пристойні умови взаємодії, і вони охоче погодяться грати в одній команді проти Росії. Нічого нового і тим більше нічого дивного. Реальні дії завжди кращі за обіцянки.

Якщо ж говорити про мету та завдання, то для НАТО захист цивілізованого світу від Третьої світової війни все ще лишається важливішим за будь-що інше. І саме тому військові сили альянсу досі не втрутилися у військовий конфлікт на Донбасі, незважаючи на те, що чимало українців мріють про це чи то мовчки, чи то вголос. Невідомо ж насправді, що може спровокувати нову хвилю агресії «російського ведмедя». Але на все свій час, і одного чудового дня може статися щось дійсно несподіване…

Інші новини:





Loading...